Головна
  • Точка зору

Євген Андрос: Європейський вибір України: соціальні й антропокультурні виміри

05.07.13 8:46


Європейськість чи євразійство?

Якщо говорити про європейський вибір, то йдеться дійсно про перспективу – перспективу облаштування внутрішньоукраїнського буття у відповідності до засадних європейських цінностей, норм та стандартів. Передовсім йдеться про такі фундаментальні цінності сучасної європейської цивілізації, як соціальна ринкова економіка та соціальна держава, розвинена представницька демократія, свобода слова, сконсолідоване суспільство, відповідальна та підконтрольна загалу влада на усіх її рівнях, збалансованість гілок влади, повага до особистості та захищеність її визначальних прав та свобод, вибори за відкритими партійними списками, екологічна збалансованість, створення передумов для творчої самореалізації особистості. Саме ці цінності є найвагомішими підставами соціального оптимізму людини, її життєствердної поведінки та реалізації, що має принципове значення, її креативних здатностей.

Відповідно, інші цінності, які нам наполегливо нав’язуються і які ми уже проходили упродовж віків, особливо за радянських часів, є системою євразійських цінностей: відсутність демократії (або ж її дуже умовний ерзац), традиції деспотії, розтоптування особистості й будь-якої вільної думки, яка не співпадає із великоросійським «єдиномислієм». До того ж усе це помножене на віковічні імперські традиції месіанізму, палкого прагнення до «звільнення» інших народів, сприймання усього Іншого, неросійського, особливо безпосередніх сусідів, як не просто чужого, але й ворожого. Відтак, це виливається в агресивну налаштованість ядерної держави Росія стосовно цих держав та народів.

Усі кроки впродовж останніх років сусідньої держави – військова агресія ядерної держави Росія проти суверенної Грузії, безперервний газовий шантаж України, небачене у світовій практиці за нахабністю й брутальністю звернення президента сусідньої країни із вимогою до 46-мільйонного українського народу створити маріонеткову державу, прийняття Держдумою нової редакції закону «Про оборону», - усе це свідчить про те, що питання цивілізаційного вибору України, а саме – її європейського вибору й пошуку шляхів інтеграції у цивілізоване співтовариство світових демократій вимагає свого нового підтвердження й повсякденної уваги, осмислення й постійних зусиль.

Стало остаточно зрозумілим, що будь-які сподівання на демократичний розвиток Росії у найближчі десятиліття є примарними, а, відповідно, є марними сподівання на її перехід на рейки життя, як у решти країн Європи, тобто її перехід до розуміння, що існує непорушність кордонів, що треба зосередитися на розв’язанні внутрішніх проблем і відмовитися від традицій деспотії усередині країни та імперських амбіцій – у стосунках із іншими.

Натомість бачимо, що державна велич вийшла у сусідньої країни знову на передній план, Сталін знову став національним героєм, традиції деспотії залишилися непорушними, а месіанізм, палке прагнення до «звільнення» інших народів, сусідів, знову проголошене головним зовнішньополітичним пріоритетом.

Ніколи не слід також забувати гірку понад трьохсотлітню історію спільного проживання двох народів – фактично колонізованих українців зі своїми колонізаторами, особливо гірку й криваву за радянських часів. Жодна нація Європи не заплатила за свою незалежність стільки, скільки заплатила за неї українська нація. Лише у ХХ столітті: військова окупація України у результаті ліквідації у 1921 р. абсолютно легітимного уряду Директорії, розкуркулювання й депортація до Сибіру вподовж десятиліть мільйонів українців, Голодомор 1932-33 рр. – геноцид українського народу, розстріляне (у прямому сенсі) українське відродження - практично уся, особливо гуманітарна, інтелігенція, концтабори ГУЛАГу, масовані репресії ЧК-НКВС-КДБ та психологічний пресинг аж до початку 1990-х рр., тотальна русифікація етнічних українців, понад десятимільйонні жертви у результаті участі у двох чужих для українців світових війнах тощо.

Часто можна почути: а як же бути із побудовою в Україні за радянських часів заводів і фабрик, успіхами в освіті, медицині тощо. Відразу виникає запитання: а що – усього цього не було б, якби Україна усі ці роки була незалежною державою? Відповідь абсолютно очевидна, як і зрозумілим є те, чого б у незалежній Україні дійсно не було: всевладдя каральних органів, концтаборів, «доносів», репресій, катувань, багатомільйонних жертв – геноциду українського народу, психологічного й морального терору тощо.

Усе це є найголовнішими аргументами, які спростовують найбільшу облуду, яку із надзвичайною наполегливістю нав’язує нам північний сусід – про спільну історію та спільну віру. Жили два народи упродовж останніх понад 300 років нібито разом, але історія в кожного народу була своя, відмінна, відмінна до протилежності: вони прагнули закріпити на українській землі своє імперське панування, ми ж, у різний спосіб, прагнули вирватися із палких «братніх» обіймів.

У такому загальному контексті, виходячи із щойно наведеного, європейський вибір України та категоричне заперечення євразійства повинен стати остаточним цивілізаційним вибором України. За великим рахунком, збереження України як цілісної, єдиної держави і нації можливе лише за умови остаточного підтвердження наших євроінтеграційних прагнень й категоричного заперечення євразійства як традицій деспотії, розтоптування особистості, палкого прагнення до «звільнення» інших народів.

Також абсолютно зрозуміло, що для України, яка за роки незалежності пройшла свій непростий шлях демократії й боротьби за свободу, повернення знову до євразійства, із його абсолютно чужими для української людини цінностями та світоглядними позиціями стало б цілковитим глухим кутом, який полишає її історичної перспективи та можливості подальшого поступу.

Отже, коли йдеться про проблеми інтеграції України у світове співтовариство, про її цивілізаційний вибір, то магістральним та безальтернативним шляхом при цьому виступає європейський вибір України. Відтак постає проблема антропокультурних чинників цього вибору. Ця проблема належить до фундаментальних проблем української дійсності та вітчизняної суспільної думки, адже те чи інше їх розуміння визначить долю України на багато десятиліть наперед.

Передумови європейськості

У чому ж полягає суть антропокультурних чинників як вагомих спонукальних мотивів європейського вибору України?

Аналізуючи антропокультурний вимір буття людини у світі, слід зазначити, що він охоплює цілу низку ознак: суспільне самопочування людини, її психологічний стан, відчуття комфортності (чи дискомфорту), її прагнення та спрямування, вихід на передній план, у залежності від визначальної соціокультурної парадигми доби, творчих, життєствердних рис людського єства чи, навпаки, рис руйнівних, деструктивних. Антропокультурне також характеризує якісну специфіку міжлюдських стосунків, їх солідарний чи виключно конкурентний характер, їх унормованість у межах комунікативної спільноти (за умови прийняття нею взаємоузгоджених вимог) чи їх ірраціоналізація; культивування індивідуалізму та егоїзму чи взаєморозуміння і взаємопідтримки. Принциповою ознакою антропокультурного нині є також екологічна складова, збалансованість чи розлад у стосунках із довкіллям. Підсумовуючою ознакою антропокультурного виміру буття виступає прагнення людини (чи відсутність такого прагнення) до обстоювання своїх визначальних на даний час інтересів та потреб, ствердження своєї людської гідності.

Відповідно, головна мета моєї статті – розкрити визначальні антропокультурні чинники облаштування внутрішньоукраїнського буття згідно засадничих європейських цінностей та пріоритетів, плекання нашої європейської ідентичності. Проте ці чинники насправді є не даністю, а проблемами буття української людини у світі, і проблемами гострими.

І перш ніж перейти до цього проблемного ряду, слід коротко зупинитися на визначальних передумовах доконечної необхідності саме європейського вибору України.

До таких передумов належать наступні.

Перша – Україна завжди, починаючи від Київської Русі, географічно, ментально, антропо- та соціокультурно належала до Європи.

Друга – спосіб облаштування суспільної життєдіяльності також від тих часів базувався на європейських, а не євразійських цінностях та традиціях.

Третя – уся інтелектуальна та життєсвітова українська традиція також базувалася на здобутках європейської цивілізації.

Четверта – нормальні перспективи розвитку Української держави та структур суспільності можливі лише на базі європейськості її подальшого шляху та остаточної відмови від євразійства.

П’ята – усі згадані передумови є не просто данністю, а постають для української людини як ціла низка проблем, котрі вимагають для свого розв’язання величезних і постійних зусиль українців упродовж десятиліть, спрямованих на ствердження повноцінного буття української людини та відповідного її суспільного самопочування у сьогоденні.

Проте перш ніж говорити про ці проблеми, саме проблеми, осмислення яких і складе концептуальну канву розгляду питання співвідношення європейських цінностей та українських реалій й повернення соціального оптимізму українській людині, потрібно коротко зупинитися на засадничих принципах при підході до теми антропокультурних чинників європейського вибору України, її європейської ідентичності.

Найголовнішим при цьому є темпоральний вимір. Тобто, коли йдеться про проблеми сьогодення, потрібно чітко усвідомлювати, яке суспільство ми хочемо бачити в Україні, це по-перше, і, по-друге, потрібно спиратися на чітку рефлексію щодо історичного досвіду України.

Стосовно першого, йдеться про те, що суспільним ідеалом, антропо- та соціокультурним орієнтиром України є не країни Третього світу, а цивілізовані європейські країни, тобто, зі змістовного боку, таким орієнтиром є розвиток науки й інноваційних технологій та побудова на цій основі сучасних високотехнологічного виробництва, транспортної інфраструктури, розв’язання житлової та екологічної проблем. Тобто, говорячи у цілому, йдеться про розбудову постіндустріального, інформаційного суспільства європейського зразка.

Далі, йдеться про остаточну реалізацію цінностей європейської демократії на українській землі.

І нарешті, йдеться про послідовну та постійну культурну політику, яка наразі чи відсутня взагалі, чи пробуксовує: щодо продукування та ринку українських кіно, поп- та рок-музики, української книги тощо.

Оце коротко про спрямованість у майбутнє, тобто - чого ми хочемо. Центральною ідеєю при цьому є думка про те, що лише структурна перебудова української промисловості, розбудова високотехнологічного виробництва, втілення інноваційних технологій є підставою національної гордості, яка виступає основою соціального оптимізму, життєствердного настрою, зрештою – креативної налаштованості людини, що є найголовнішим.

Другий, не менш істотний вимір, без якого неможливо адекватно окреслити проблемні зрізи виступу, це постійне врахування українського історичного досвіду, щоб не повторювати прорахунків минулого.

Передовсім йдеться про корінну, визначальну обставину, яка не дозволяла українському народу упродовж віків реалізувати свою державну волю. Такою обставиною було невміння поєднати розв’язання визначальних для існування кожної нації моментів та проблем, а саме – поєднати розв’язання проблем національних, державотворчих та соціальних.

Саме це було головною причиною бездержавності й напівдержавності України впродовж віків. Бо у вирішальні часи української історії – кількох сторіч доби козаччини та у роки Української революції 1917-1921 рр. відбувалося саме це розходження.

У козацьких полковників та старшин чомусь на передній план виходила турбота про особисті статки, чим і відштовхувалося пересічне громадянство від української справи, бо перед ними поставала передусім проблема простого виживання.

У 1917-21 рр. долю і Центральної Ради, й Директорії вирішило, зрештою, нерозв’язання одного, але корінного на той час питання: поділу поміщицької землі та її надання селянам, які на той час складали 80% населення і поверталися з фронту, пройшовши вишкіл Першої світової війни.

Оці дві обставини – спрямованість у майбутнє, яке суспільство ми хочемо будувати, і чітка рефлексія щодо уроків минулого й виступають тим контекстом, який дозволяє ставити й осмислювати проблеми нинішньої антропокультурної ситуації в Україні.

Як визначальні при цьому постають наступні проблеми, осмислення яких і складає концептуальну канву авторського бачення питання співвідношення європейських цінностей та українських реалій.

Отже, найбільшою історичною драмою України, глибинною причиною її історичних поразок (за доби козаччини та УНР) було розходження національного й соціального, невміння їх поєднати, що й приводило, зрештою, до втрати державності.

Тому передовсім йдеться про те, що найглибшою причиною невтішності нинішньої антропокультурної ситуації в Україні, найширшого розповсюдження у ній явищ рессентименту (себто злості, ненависті, заздрості, жаги помсти й неможливості її реалізувати) замість життєствердності, оптимізму й креативної налаштованості є панування у ній нині цілком певної антропо- та соціокультурної моделі облаштування буття, а саме – панування кланово-олігархічної моделі капіталізму, про яку уже давно забули у Європі і яка знову, у черговий раз в українській історії спричиняє розходження національного й соціального, їх абсолютно недостатнє поєднання.

На відміну від усієї Європи – як країн Європи західної, так і країн Європи центральної - наших сусідів, де ствердився й успішно функціонує модель соціальної ринкової економіки та соціальної держави, в Україні, на превеликий жаль, після 1991 року ствердилася й стала панівною модель кланово-олігархічного капіталізму, модель дикого, небаченого у цивілізованому світі поєднання бідності й багатства, бідності десятків мільйонів та багатства обраних.

Життєві перспективи, зрозуміло, за великим рахунком є лише у останніх та їхніх дітей, а решта – десятки мільйонів – приречені на безпросвітність та безперспективність, яка буде відтворюватися у наступних поколіннях.

А оскільки центральними, засадничими цінностями європейської цивілізації є людина, її потреби та інтереси, її можливості самореалізації та принципової ваги можливість переходити із однієї соціальної страти у іншу, тобто соціальна динаміка, а також унормованість, неконфліктність співбуття людей та можливість забезпечення екологічних прав людини, то відповідно у пересічної української людини – а саме її доля мене й цікавить – у цьому плані зовсім мало світлого й оптимістичного.

Відтак постає проблема реалізації сучасної національної ідеї України, української мрії – побудова соціальної ринкової економіки та соціальної держави, які успішно функціонують на Заході уже понад п’ятдесят років і є там основою соціального оптимізму, життєствердного настрою й креативної налаштованості людини.

Соціальна ринкова економіка характеризується передовсім найвищим у світі відсотком заробітної платні у собівартості продукції (30-40% - у країнах Центральної Європи, 40-60% - у країнах Європи Західної і 6-9% - у нас), законодавчо закріпленою різницею між заробітною платнею керівників виробництва та найманих працівників, котра співвідноситься у межах 1 до 10, та, що принципово, системою прогресивного оподаткування, системою, яка дає можливість державі як упроваджувати інноваційні технології, так і вирішувати найбільш гострі соціальні питання: кредитування житла, освіти для молоді тощо.

Саме така соціокультурна модель дозволяє говорити в антропокультурному плані про створення адекватних умов як для особистого самоздійснення, так і для нормального, неконфліктного співбуття людей та можливості долати екологічні негаразди.

Проте слід чітко усвідомлювати те, що така система склалася у Європі не сама по собі, а була результатом довготривалого соціального протистояння, колосальних зусиль профспілок та соціал-демократичних партій, величезної інтелектуальної роботи провідних мислителів західного світу.

Ясно, що ми маємо по усім цим напрямкам колосальні проблеми. Якщо говорити взагалі, у порівнянні із Європою, то існують наступні загальноукраїнські проблеми соціо- та антропокультурного ґатунку:

- найперша проблема, яка полягає у тому, що за одну і ту ж саму роботу, за однакової продуктивності праці, наші наймані працівники одержують заробітну платню у 3-4 рази меншу, аніж наймані працівники у країнах Центральної Європи, і у 4-6 разів меншу, аніж наймані працівники країн Європи Західної;

- далі, наймані працівники в Україні мають можливість лише спорадично обстоювати свої інтереси (і то лише у великих містах, стосовно ж райцентрів та села це взагалі, у силу різних причин, практично неможливо);

- далі, у цьому плані у нас існує досить дивна модель представницької демократії, коли в парламенті лише умовно представлені інтереси найманих працівників та взагалі цілковито не представлені інтереси 15 мільйонів мешканців села;

- в українському суспільстві й парламенті відсутня змагальність ліберальної й соціал-демократичних ідеологій у силу простої відсутності у нас повноцінних соціал-демократичних партій, як є буквально в усіх країнах Європи, а також по причині простої відсутності у програмах буквально усіх партій будь-яких натяків на необхідність переходу до соціальної ринкової економіки та соціальної держави;

- профспілковий рух в Україні існує лише умовно;

- і, нарешті, у працях та виступах українських дослідників проблематика пересічної української людини, найманих працівників, репрезентована саме у проблемному плані досить умовно, так, ніби життя й проблеми 90 з лишком відсотків української людності взагалі не являє якогось наукового чи дослідницького інтересу. Іноді дивує, про кого і для кого пишемо.

Наступною колосальною проблемою вітчизняної моделі капіталізму, яка безпосередньо стосується суспільного самопочування пересічного українця, є визначальний характер українського капіталу.

Це капітал, у своїй панівній більшості, компрадорської, а не національної за своєю спрямованістю буржуазії. Йдеться про зорієнтованість вітчизняної буржуазії на чистоган і лише чистоган та вивіз капіталу до офшорних зон, а головне – її практично повне небажання вкладати зароблені гроші у науково-технічний прогрес, в оновлення виробництва, в інноваційні технології. Для них Україна – це не рідна земля, не своя держава й нація, а територія й населення, «ця держава».

Зрозуміло, що це складає величезну загрозу й у плані нестворення нових робочих місць, й у плані нестворення передумов повновагої людської самореалізації, у тому числі реалізації креативних здатностей людини, й у плані, зрештою, відсутності росту продуктивності праці, науково-технічного й технологічного відставання України у світі. До того ж цьому підіграє державна політика, коли настійливо, із року рік, зберігається цифра фінансування української науки на рівні 0,4% замість кількох відсотків, як є у Європі й 1,7%, як вимагає Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність».

Ну і, нарешті, йдеться про низку законодавчих актів Верховної ради, які б, з одного боку, економічно стимулювали українських олігархів до збільшення відсотку заробітної платні хоча б до рівня Східної Європи – із нинішніх 6-9% до 30-40%, а, з іншого боку, які б економічно стимулювали б їх владати кошти у інноваційні технології.

Також йдеться про необхідний і з економічного, і з екологічного боку розвиток в Україні, за умов перевиробництва й експорту електроенергії, електротранспорту: тролейбусів й трамваїв, замість маршруток, у містах, електротранспорту на залізницях, третина яких нині в Україні, за умови перевиробництва електроенергії та її експорту – чим не парадокс – є не електрифікованою.

Окремий проблемний зріз, але котрий напряму стосується суспільного самопочування української людини, це питання стану військо-промислового комплексу і фінансування оборонної сфери в Україні. Це питання стосується й необхідності підтримки високотехнологічного виробництва, яким і є виробництво у ВПК, і розв’язання кардинальної для України, яка не є членом НАТО, проблеми військового стримування асиметричними засобами – через налагодження випуску ракет середнього радіусу дії, як звичайних, так і крилатих, радіус дії яких покривав би усю Європу, від Уралу до Гібралтару. При цьому також ідеться про нормальне людське самопочування, яке неможливе без упевненості громадян в обороноздатності своєї країни.

Так от, абсолютною умовою членства в НАТО будь-якої країни є фінансування оборони на рівні 2% ВВП – це окрім 5 пункту Статуту НАТО, тобто пункту про колективну оборону. Ясно, що для України, яка не є членом НАТО, мінімум 2% від ВВП є абсолютно необхідною потребою, а зовсім не нинішній 1%.

Далі, йдеться про подальше закріплення основ демократії в Україні, щоб у суспільстві відбувалася реальна змагальність ліберальної та соціал-демократичної ідеологій та щоб у парламенті усе ж були представлені – через відкриті партійні списки – інтереси людей найманої праці та селянства.

Натомість маємо антропо- та соціокультурну ситуацію, коли життя бізнес-еліти разом із можновладцями та життя решти загалу проходять немовби у двох, паралельно існуючих світах.

Подальшого вдосконалення вимагає й ствердження громадянського суспільства, сфера публічності і відкритості – через заміну нинішніх набридлих телешоу на справжній, серйозний, як є у всій Європі, громадський дискурс стосовно найбільш значущих, злободенних суспільних проблем.

Отже, підняття рівня життя хоча б до центральноєвропейського (бо ж у нас продуктивність праці не менша, аніж у них), подолання масового безробіття, зарубіжного заробітчанства та корупції, ствердження середнього класу – й усе це через ствердження етики відповідальності – це усе одні із найвагоміших проблемних зрізів ствердження європейської ідентичності в Україні.

Як облаштувати своє життя українській людині?

Наступний проблемний зріз. Йдеться про найболючіші, різні й у кожній суспільній страті свої, проблеми трьох груп населення України (приблизно по 15 мільйонів кожна): мешканців мегаполісів та великих міст, жителів райцентрів та мешканців села.

Так от, що стосується мегаполісів та обласних центрів пересічна українська людина розчавлена й дезорієнтована у цих великих містах своїм антропо- та соціокультурним становищем, штучною перенаселеністю цих міст, різким розходженням між європейськими цінами та українськими зарплатами, неможливістю розв’язати вузлові проблеми своїх дітей, особливо житлову, неможливістю повноцінного спілкування із довкіллям, екологічною незбалансованістю, транспортними проблемами, коли на дорогу на роботу та із неї потрібно витратити три години щодня. Далі, це стосується надмірної щільності забудови і, як результат, неможливості для дітей та молоді знайти собі прихисток, займатися безоплатним спортом.

Щодо райцентрів – йдеться передовсім про стагнацію виробництва, колосальну проблему безробіття, проблему освіти для дітей, згорнуте житлове будівництво.

І щодо села, то це узагалі катастрофа. Те ж саме масове безробіття, повна правова й моральна розтоптаність особистості селянина й безперспективність для молоді як результат того, що за останні 18 років було цілеспрямовано зруйноване великотоварне виробництво на селі, а його мешканцям пропонується безальтернативний шлях панщини й наймитування.

Відсутність вибору – а можливість вибору є визначальною ознакою свободи – може бути на селі подоланою лише із владним дозволом селянам на самоорганізацію, тобто прийняттям Закону «Про добровільну сільськогосподарську кооперацію», якого нині немає ще й у проекті.

Усе останнє українські селяни зроблять самі. Без цього ж Закону вони загинуть не лише як клас, але й як унікальне українське коріння.

І ще одна, загальна для 30 мільйонів людей – мешканців райцентрів та села – проблема. Це те, що тут почали складатися цілі депресивні соціальні прошарки, які не можуть пристойно існувати ані нині, ані які не можуть сподіватися на таке пристойне існування у перспективі, для своїх дітей.

Плюс до усього щойно згаданого йдеться про кількамільйонну армію вимушених українських гастарбайтерів – вихідців із села та райцентрів - у країнах Європи та Росії, безправних, юридично незахищених людей і, відповідно, стан безбатченків їхніх дітей, йдеться про родини, котрі деградують і розпадаються.

Ну і, нарешті, це осмислення однієї із найболючіших проблем українського сьогодення – проблеми консолідації українського суспільства. Зрозуміло, що без суспільної консолідації і злагоди про подальший поступ йтися не може.

Найголовніші підстави цієї консолідації наступні. Перша – це єдина державна воля, яка наразі, на жаль, відсутня. Друга – це технологічний прорив, постійне оновлення виробництва на інноваційній основі, яке й стимулює креативність людини та її життєствердні настрої. Третя – плекання цінностей сучасної європейської цивілізації на українській землі. І четверта – це активна державна культурна політика: щодо українських кіно й кіноринку, поп- та рок-музики й ринку їх електронних носіїв, української книги й книжкового ринку, історичного виховання, українськості інформаційної сфери у державі тощо. Бо ж ніколи не слід забувати, що без остаточної консолідації етнічних українців, без повернення у лоно рідного народу близько 10 мільйонів етнічних українців – громадян України, але так званих «російськомовних» – цілісна консолідація українського суспільства у цілому перебуватиме під великим знаком запитання.

Підсумовуючи, слід особливо підкреслити, що найбільшим дефіцитом в українському суспільстві, який складає головну загрозу його подальшого нормального функціонування, є дефіцит у ньому соціального оптимізму.

І лише повернення цього соціального оптимізму може забезпечити майбутнє українському суспільству й Українській державі.

А запорукою повернення цього соціального оптимізму може бути лише одне – реалізація на українській землі засадничих європейських цінностей, головною серед яких є соціальна ринкова економіка й соціальна держава.

Зможемо ми реалізувати ці засадничі цінності – Україна відбудеться як рівна серед рівних у колі європейських народів, а українська людина одержить шанс реалізувати свій немалий творчий потенціал.

А не зможемо – то Україна приречена на долю маріонетки Росії, це по-перше. А, по-друге, на долю третьорозрядних країн, країн третього світу із усіма наслідками антропо- та соціокультурного ґатунку, які із цього випливають.

Але потрібно бути оптимістами. Наш народ за свою тисячолітню історію бачив і не таке. Відтак, зможе він здійснити вирішальний для свого майбутнього європейський вибір, а, відтак, зможе перебороти й усі нинішні негаразди.

Джерело: Третя Українська Республіка


  • Картинка дня

всі карикатури

  • Головне

22.09.16 19:33
Генпрокурор внесе у Верховну Раду подання на зняття недоторканності із нардепа від «Опозиційного блоку» Миколи Скорика

Луценко висловив припущення, що кримінальне провадження проти Скорика стосуватиметься не лише силової акції під стінами Одеської облдержадміністрації, а й глибоко дослідить його особисту роль у «поширенні сепаратистських настроїв в одеському регіоні.далі

22.09.16 18:49
Винні у трагічний подіях в Одесі 2 травня 2014 року будуть притягнуті до відповідальності як безпосередньо, так і за процедурою заочного засудження

Слідство істотно просунулось у справі розслідування подій 2 травня 2014 року в Одесі. Крім особи одного снайпера, ми знаємо всіх, хто стріляв на Грецькій. Вони будуть притягуватися до відповідальності як безпосередньо, так і заочно.далі

06.08.16 13:48
Доповнення до висновків Генпрокурора.

Права людини ще ніхто не відміняв. Незаконне прослуховування - це порушення прав людини. Хоч ми й не знаємо кого саме незаконно прослуховували, але головне не кого, а що незаконно.далі

06.08.16 13:40
Щодо обшуку в НАБУ.

Я розглядаю НАБУ як партнерів у боротьбі із злочинністю та корупцією. Не прикриваю жодного прокурора, навпаки при потребі одягаю "своїм" зрадникам наручники. Сподіваюся на таку ж позицію керівника НАБУ, тому завчасно попередив А. Ситника.далі

Усі головні події 

  • ЗМІ про нас

ШОК IN-прокуратура померла в суботу

17.07.16 22:11Очільник ГПУ одразу вийшов до трибуни і почав розповідати правду, яка багатьом із присутніх виявилася страшнішою навіть від найцинічнішої брехні. Бо, виявляється, волинська прокуратура, влада та інші силові структури перетворилися на злочинний клубок.далі

"Донбас має повернутися в Україну, а не Україна - на Донбас" - Безсмертний

11.02.16 13:33Росія хоче геополітичного лідерства. Для неї українські Крим, Донбас - це дві сторінки великої книжки, що намагається писати Путін. Вони дають йому лаври "великих" попередників.далі

 

РОМАН БЕЗСМЕРТНИЙ: "КОЖЕН РАУНД ПЕРЕГОВОРІВ У МІНСЬКУ ПОЧИНАЄТЬСЯ З ЯКОГОСЬ "ШПЕКТАКЛЮ""далі

Люстрація з самого початку була більше модою, ніж відповіддю на проблемудалі

Юрій Луценко: "Коли люди кажуть: Вся влада - суки, сволочі, нічого не роблять, - то я їх розумію"далі

Юра психанул, или Реформы – дело случаядалі

Інші матеріали розділу 

Розробка сайту: Дмитро Лимаренко
2013

YouTube Facebook
Завантаження

Магазин охотничьего и тактического снаряжения

Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання на 3republic.org.ua




RSS