Аренда серверов компании HOSTiQ
Головна
  • Точка зрения

Иван Патриляк: Украина в годы Второй мировой войны

25.10.13 11:55


Міф про неймовірно високий рівень т. зв. українського колабораціонізму (співробітництво з ворогом) надзвичайно плідно підтримується сучасним російським і, навіть, німецьким кінематографом. Залишивши поза обговоренням правомірність застосування до українців терміну колаборація (бо ж колабораціонізм можливий у випадку існування власної держави, яку колаборант зрадив, УРСР назвати державою на період Другої світової війни можна було з великою натяжкою), ми наведемо деякі статистичні дані, які цілковито спростовують міф про виняткову схильність українського населення до співпраці з німцями.

Звернемося до найскладнішої і найбільш очевидної форми співпраці – військової. Так от, німці створили з українців два батальйони абверу (військової розвідки) загальною чисельністю до 600 бійців; 54 батальйони охоронної поліції (шуцманшафту) загальною чисельністю 35 тисяч солдатів та офіцерів; 1 батальйон СД (31-й батальйон СД) чисельністю 570 осіб; Холмський легіон саомооборони (500 бійців) та Буковинську самооборонну армія (близько 600 осіб). В підрозділах охорони підприємств, залізничної поліції, охорони концтаборів українців служило до 5 тисяч осіб. У 1941 – 1942 рр. з українських емігрантів та військовополонених при вермахті було створено український добровольчий батальйон сотника Тименка (коло 500 осіб); 615-й східний батальйон капітана Кубелька (до 700 осіб); 551-й східний батальйон (до 1000 бійців). Влітку-восени 1941 р., як експеримент, з Прикарпаття було мобілізовано до 2 тис. юнаків, яких включили в дивізію СС «Вікінг» (більшість з них загинули в боях за Стілнград). На травень 1943 р. при вермахті було 7 окремих українських батальйонів і 9 рот загальною чисельністю до 6 тис. осіб. Їх з метою пропаганди німці оголосили Українським визвольним військом і до весни 1945 р. збільшили кількість «війська» до 10 окремих батальйонів і 43 окремих рот (загальна чисельність 15 тисяч осіб).

Впродовж другої половини 1943 – 1944 рр. німці сформували в Галичині дивізію СС «Галичина» та 4 окремих галицьких поліцейських полки. Через дивізію за весь час її існування пройшло до 20 тисяч осіб, через поліцейські полки до 15 тисяч осіб. Наприкінці війни дивізія «Галичина» була перейменована на Першу українську дивізію Української національної армії. Її командний склад поміняли з німецького на український (командир – генерал П.Шандрук). Тоді ж у березні 1945 р. почалося формування інших частин УНА – 281-го кавалерійського дивізіону полковника Ф.Гудими, 651-й батальйон постачання полковника А.Долуда, батальйон вільних козаків полковника П.Терещенка, 1-ша українська протитанкова бригада «Вільна Україна» полковника П.Дяченка, 2-га піхотна бригада майора В.Пітлуея. Всі перераховані частини планувалося звести в Другу українську дивізію УНА. Сукупна кількість їх особового складу сягала до 7 тисяч бійців та командирів. Окрім того 100 – 120 тисяч українців було серед т. зв. «добровільних помічників» вермахту («хіві»).

Таким чином, враховуючи санітарні та безповоротні втрати, через українські військові підрозділи, які брали участь у війні на боці німців пройшло 230-250 тисяч осіб. І це при тому, що під німецькою окупацією перебувало понад 30 мільйонів мешканців України.

Для прикладу, росіян (разом із російськими донськими, кубанськими, терськими, сибірськими козаками, яких на службі в німців було до 80 тисяч осіб) через німецькі збройні формування пройшло до 700 тис. осіб і це при тому, що тільки західні області Росії були окупованими німцями.

Білорусів у німецьких мілітарних формуваннях налічувалося до 100 тисяч осіб (на 6 млн. населення, яке опинилося в німецькій окупації).

Латишів у німецькій армії, поліції та СС служило 175 тисяч (на 1,5 млн населення), естонців – 60 тисяч (на неповний мільйон населення).

Тобто, як у абсолютному, так і в процентному вимірі українців було далеко не найбільше серед німецький військових «колаборантів».

Разом з тим активно й далі культивується міф про те, що український націоналістичний рух був ворожим лише до радянської влади і поляків, але активно співробітничав з німцями

Спростування цього міфу потребуватиме дещо ретельнішого розгляду проблеми. Для зручності, ми розіб’ємо виклад на декілька підпунктів.

Діяльність українського націоналістичного руху в 1939-1942 рр. Формування УПА, боротьба проти окупаційного режиму Німеччини та її союзників. Створення та діяльність УГВР.

На момент нападу Німеччини на Польщу найпотужнішою самостійницькою силою в середовищі українського політикуму полької держави була нелегальна Організація українських націоналістів (ОУН). Вереснева кампанія 1939 р. стала для ОУН першою серйозною пробою сил у боротьбі за українську незалежність. У відповідь на посилення терору з боку польських властей, ОУН вдалася до відкритого збройного опору. Повстанськими акціями було охоплено 183 населені пункти у 20 повітах. До повстанських груп залучили 7729 осіб. Втрати повстанців сягнули 160 осіб убитими і 53 пораненими. Польські втрати складали 796 убитими, 37 пораненими й 3610 полоненими. Трофеями оунівців стали – 1 танк, 8 літаків, 7 гармат, 103 кулемети, 25 автомобілів, 184 коней, 3757 гвинтівок, 3445 пістолетів.

****

Вереснева кампанія 1939 р. дозволила ув’язненим активістам ОУН (на чолі з С.Бандерою) вийти із польських тюрем. Звільнені оунівці протягом жовтня-грудня 1939 р. сконцентрувалися в німецькій зоні окупації Польщі. Між молодшим поколінням націоналістів-крайовиків та старшим поколінням націоанілстів-емігрантів впродовж 1940 р. виникла ціла низка розбіжностей пов’язаних із тактичними і кадровими питаннями. Врешті-решт ці протиріччя призвели до розколу єдиної ОУН на дві різні структури – ОУН під проводом А.Мельника (ОУН(м)) та ОУН під проводом С.Бандери (ОУН(б)). Прихильники С.Бандери відкинули, як неправочинні, рішення Римського Великого збору (серпень1939 р.) й 31 березня – 3 квітня 1941 р. у Кракові провели власний Другий Великий збір, який затвердив нову програму ОУН(б), а також сформував нове керівництво Організації – Головний провід (ГП) на чолі з С.Бандерою.

Утворення керівного осередку в Кракові дозволило бандерівцям реалізовувати власну тактику боротьби на території УРСР. 24 березня 1940 р. у Львові було відновлено Крайву екзекутиву (КЕ) західноукраїнських земель (ЗУЗ), яка здійснила масштабну реорганізацію структур ОУН(б). Занепокоєні активізацією ОУН(б) радянські спецслужби у квітні 1940 р. провели масові арешти. До тюрем потрапило 658 оунівців, з них 6 членів КЕ. Однак, на початку травня 1940 р. КЕ відновили, її організаторами стали Д.Мирон і Л.Зацний.

Новий наступ на підпілля ОУН(б) органи НКВС здійснили впродовж серпня-вересня 1940 р. Було арештовано 1108 підпільників, захоплено 2070 гвинтівок, 43 кулемети, 600 револьверів, 80 тис. набоїв тощо. Проте, масштабні арешти не поламали всієї структури ОУН(б). В жовтні 1940 р. Д.Мирон реанімував КЕ. Однак відбудовчий процес знову тривав недовго. Взимку 1940–1941 рр. удари спецслужб були спрямовані проти Львівської, Станіславської, Дрогобицької обласних, і Володимир-Волинської окружної організацій. Лише протягом 21–22 грудня 1940 р. було знешкоджено 996 націоналістів.

На весну 1941 р. ОУН(б) знову відновила свою мережу в УРСР. Протягом березня–червня 1941 р. радянські спецслужби зуміли ліквідувати 38 оунівських повстансько-диверсійних груп, в яких налічувалося 273 учасники. Проте це була лише "верхівка айсберга". ОУН(б) зуміла вистояти в боротьбі з НКВС, на момент початку німецько-радянської війни вона була доволі масовою і розгалуженою підпільною структурою налічуючи 20 тис. членів (не рахуючи активних прихильників) об’єднаних у 3300 низових організаціях (станицях). З них – 2190 станиць припадало на Галичину, 950 – на Волинь, 160 – на Буковину, Бессарабію і Наддніпрянську Україну. З початком бойових дій на Східному фронті ОУН(б) вдалася до масштабної реалізації плану повстання.

Повстання літа 1941 р. очолив тодішній Крайовий провідник ОУН(б) І.Климів. Попри те, що воно не було розгорнуте у запланованих перед війною масштабах (у зв’язку із швидким відступом Червоної армії з території Західної України) повстання продемонструвало рішучість націоналістичного руху у боротьбі за досягнення кінцевої мети – створення української держави. Повстанці, одразу ж після проходження фронту, зуміли встановити українську адміністрацію в 187 (з 202) районах західноукраїнських областей, в 26 районах Правобережної України, створили обласні управління в Тернополі, Львові, Рівному, Дрогобичі, Станіславові та Луцьку. У боях із відступаючими радянськими військами оунівці захопили 15 тис. гвинтівок і 7 тис. кулеметів, десятки тис. гранат і сотні тис. набоїв.

Наявність озброєних партизанських груп дозволила керівництву ОУН(б) спробувати створити влітку 1941 р. власну Українську національну революційну армію (УНРА). Головним шляхом формування армії мала стати реорганізація за усталеним військовим зразком усіх створених стихійно партизансько-повстанських відділів. Проте командування вермахту різко негативно сприйняло ініціативи українських націоналістів. З початку серпня 1941 р. німецька жандармерія повсюдно роззброювала українські відділи.

Незважаючи на те, що саме бандерівська ОУН на початку німецько-радянської війни здійснила спробу створити українську армію, а згодом з цією організацією тісно буде пов’язана УПА, вперше абревіатуру УПА в роки Другої світової війни використали не оунівці, а їхні ідеологічні конкуренти. Відродити Повстанську армію, через 20 років після її створення генералом Ю.Тютюнником, поставив собі за мету прихильник Державного Центру УНР в екзилі, уродженець Волині Т.Боровець, який став широко відомий за псевдонімом «Тарас Бульба».

У липні1941 р. Боровцю разом із групою однодумців вдалося роззброїти радянську міліцію в районному центрі Сарни Рівненської області й оволодіти містечком. Згодом, після приходу німецьких військ, Боровець переніс штаб своєї організації, яку він назвав “Поліською Січчю”, до Олевська, опанувавши доволі великі простори в трикутнику між Пінськом – Сарнами і Олевськом. Відкинувши вимогу німців підпорядкувати створену ним “республіку” німецькій цивільній адміністрації, Боровець 16 листопада 1941 р. розпустив свою “Поліську Січ”, перейшовши на нелегальне становище. Наприкінці листопада – на початку грудня 1941 р. Т.Боровець починає формувати власний партизанський загін на базі колишніх січовиків. У грудні 1941 р. він називає свої відділи Українською повстанською армією. Відділи «Бульби» на зламі 1941-1942 рр. здійснювали доволі успішні пропагандистські акції, які швидко зробили ім’я отамана й абревіатуру УПА популярними в масах поліського населення.

*****

Паралельно з підготовкою повстання на території України, обидва відли ОУН напередодні німецько-радянської війни організували спеціальні похідні групи (2-2,5 тис. осіб), які складалися із активістів, що мали просуватися за лінію фронту і до приходу німецької цивільної адміністрації створювати українську адміністрацію, як основу майбутньої української державності на всіх українських землях. Бандерівська Організація окрім похідних груп «Північ», «Центр», «Південь» також створила одну спеціальну похідну групу на чолі із заступником керівника ГП Я.Стецьком, яка мала завдання, увійшовши до першого найбільшого українського міста Львова, оголосити відновлення незалежності української держави, поставивши таким чином німецькі війська і окупаційну адміністрацію перед фактом існування української державності і змусивши Берлін уже на початку війни визначитися в «українському питанні».

У червні 1941 р. обидві ОУН надіслали до найвищого німецького керівництва власні меморандуми. Документ надісланий ОУН(м) носив обережний характер, а його суть зводилася до обґрунтування необхідності утворити союзну з Німеччиною українську державу й передати владу в цій державі в руки мельниківської Організації. Бандерівський документ, натомість, відзначався гострою фразеологією. Діячі ГП ОУН(б) стверджували, що лише створення української держави може стати основою стабільної політичної архітектури нової Європи, однак не погоджувалися на маріонеткову державу (за зразком Словаччини чи Хорватії) й наголошували на тому, що ставлення Німеччини до української державності буде визначальним у стосунках між двома народами.

Виявити німецьке ставлення до ідеї самостійності України міг тільки наявний Акт проголошення цієї самостійності. Зранку 30 червня 1941 р. до Львова, який уже покинули частини Червоної армії, увійшла похідна группа, очолювана Я.Стецьком. Протягом дня її члени провели у Львові переговори із низкою провідних діячів українського політичного руху довоєнного часу й запросили їх на збори до будинку товариства “Просвіта”. Саме на них виголосили «Акт відновлення української державності» й створили тимчасовий уряд – Державне правління, яке в майбутньому мало передати владу урядові створеному в Києві.

Розібравшись із ситуацією, у Берліні прийняли рішення розпочати арешти “українських узурпаторів”. 5 липня 1941 р. в Кракові було затримано С.Бандеру, якого, після декількох допитів, відправили до Берліну де спочатку утримували під домашнім арештом, а згодом перевели до Концтабору Заксенхаузен.

8 липня 1941 р. керівники ОУН(б) у Львові зібрались на нараду на якій вирішили поступово переводити розконспірованих активістів на нелегальне становище, водночас намагаючись закріпитися в місцевих адміністраціях і якнайдовше утримувати роботу Державного Правління. Проте уже 9 липня 1941 р. Я.Стецько разом зі своїм помічником Р.Ільницьким були взяті під варту гестапівцями. З 11 липня 1941 р. гітлерівці заборонили будь-яку політичну діяльність українським організаціям, а також заборонили проводити маніфестації на підтримку Акту 30 червня 1941 р. Українське державне будівництво було безцеремонно припинене.

31 серпня 1941 р. під Києвом було виявлено і арештовано спеціальну похідну групу ОУН(б) на чолі з В.Куком, яка мала завдання проголосити незалежність у столиці. 5 вересня 1941 р. нацисти арештували сотні діячів вищого керівного складу ОУН(б), однак окремі похідні групи продовжували далі діяти автономно. 15 вересня 1941 р. СД здійснила чергові масові арешти серед бандерівського активу на території України та в еміграції. За ґратами опинилося півтори тис. оунівців. Бандерівці повертаються до тактики підпільної боротьби, а нацисти посилюють проти них свій терор.

Після арешту С.Бандери і Я.Стецька керівництво ОУН(б) взяв на себе другий заступник Бандери М.Лебедь, якого оголосили Урядуючим провідником. Наприкінці вересня 1941 р. він скликав у околицях Львова Першу Конференцію ОУН(б), на якій було офіційно вирішено повернутися до підпільних форм боротьби, максимально розширити організаційну мережу, активізувати антинімецьку пропаганду і готувати повстання проти німців, яке планувалося розпочати після остаточної перемоги Німеччини у війні з СРСР.

У жовтні 1941 р. німецькі спецслужби констатували посилення пропаганди “руху Бандери” на території РКУ. У відповідь вони провели чергові масові арешти оунівців у Черкасах, Миколаєві, Херсоні. Але особливо дошкульних ударів по бандерівській ОУН німецькі каральні органи завдали з кінця листопада 1941 р. 25 листопада 1941 р. до всіх низових ланок поліції безпеки і СД було надіслано наказ у якому вказувалося: «Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Райхскомісаріаті (Україна), мета якого – створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники».

ОУН(м) діяла набагато обережніше. Подібно до бандерівців, мельниківці створили власні похідні групи, але не три, а лише дві, які ціллю свого маршруту мали Київ. 5 жовтня 1941 р. мельниківці разом з київською інтелігенцією сформували Українську національну раду (УНР) на чолі з професором М.Величківським. УНР обрала Київську міську управу, яку очолив професор О.Оглоблин, а згодом професор В.Багазій. Управа, як і Рада, в кінці 1941 – на початку 1942 р. перебували під ідейним впливом мельниківців. У столиці ОУН(м) розгорнула активну культурно-просвітницьку роботу. Окрім Києва ОУН(м) на декілька місяців зуміла взяти під свій вплив адміністрації у Житомирі, Харкові, Херсоні, Полтаві, Проскурові та ін. великих містах. Проте лояльне ставлення нацистів до ОУН(м) завершився у середині листопада 1941 р., коли німці сформували власний адміністративний апарат на окупованих територіях. 17 листопада 1941 р. було розпущено УНР в Києві. 21 листопада 1941 р. ОУН(м) організувала несанкціонований мітинг-панахиду в м. Базарі на Житомирщині на честь 20-річчя «Базарської трагедії». В акціях взяли участь понад 40 тис. осіб. Занепокоєні такою масовістю окупаційні власті арештували 721 учасника мітингу. 30 листопада 1941 р. в передмісті Житомира Мальованці 120 осіб, серед яких був керівник ОУН(м) на Житомирщині Орищенко, розстріляли. У січні 1942 р. арешти мельниківців прокотилися Києвом. У лютому арештованих О.Телігу, І.Ірлявського, І.Рогача, В.Багазія та ін. розстріляли в Бабиному Яру. Загалом, до кінця німецької окупації Києва у Бабиному Яру було страчено 621 члена ОУН обох напрямків.

Упродовж лютого-березня 1942 р. мережа ОУН(м), була майже повністю знищена гестапівцями в Харкові, Полтаві, Вінниці, Херсоні та інших містах України, її залишки, які в травні 1942 р. очолив О.Ольжич-Кандиба, змушені були перейти до глибокого підпілля. На початку осені 1942 р. ОУН(м) почала формувати перші власні боївки (загальна кількість учасників мельниківських відділів на той період складали 450 осіб), які, щоправда, протягом наступного року в більшості були поглинені сильнішими конкурентами з бандерівської організації.

У середовищі ОУН(б), орієнтовно з кінця зими й на початку весни 1942 р., почало широко розповсюджуватися переконання в тому, що Німеччина вже не зуміє довести до переможного завершення навіть війну проти СРСР. Але, припускалося, що й Радянському Союзові бракуватиме сил для відновлення довоєнного “статус кво”. Намагаючись бути максимально готовою до моменту дезінтеграції обох воюючих потуг, ОУН(б) прагнула наростити свій бойовий потенціал, а також посилити пропаганду. Така поведінка спричинює до того, що вже з 20 березня 1942 р. в усіх німецьких повідомленнях про події з окупованих територій СРСР запроваджується окрема рубрика “Український рух опору”.

У квітні 1942 р. керівники бандерівської Організації провели Другу конференцію. Постанови конференції вимагали від членів ОУН намагатися поставити під свій контроль господарське життя регіону, не займатися “партизанщиною”, а працювати і накопичувати сили для майбутньої вирішальної боротьби й загальнонаціонального повстання.

З травня 1942 р. німецькі донесення відзначають особливу активізацію “руху Бандери”, вказуючи на розбудову оунівських організаційних структур, намагання взяти під свій контроль відділи допоміжної поліції, підготовку військових кадрів і накопичення зброї на підпільних складах. Особливо складне становище в Північно-західному регіоні України значно радикалізувало місцевий актив ОУН(б), який щоразу наполегливіше вимагав від центрального керівництва Організації розгорнути масову партизанську війну проти німців, яку розглядали, як початок до загальнонаціонального повстання. Відтак, у серпні-жовтні 1942 р. формуються перші стаціонарні збройні відділи ОУН(б) очолювані військовим референтом в Рівненській області С. Качинським і районним військовим референтом Сарненщини Г. Перегіняком. Координатором військової діяльності в регіоні став військовий референт ОУН(б) на Північно-західних українських землях В. Івахів, а загальне керівництво здійснював регіональний лідер Організації Д. Клячківський.

Щоб не втратити свого авторитету в рядах Організації та очолити стихійні процеси формування націоналістичних повстанських відділів, лідери ОУН(б), які спочатку не схвалювали партизанських методів боротьби, пішли шляхом “узаконення” наявної ситуації. Впродовж жовтня-грудня 1942 р. М.Лебедь провів дві військові конференції ОУН(б) на яких було розроблено детальні плани розгортання підпільної армії. У січні 1943 р. лідерами ГП ОУН(б) було прийняте остаточне рішення про планову організацію підпільної армії на Поліссі на просторах між Брестом та Гомелем. З лютого 1943 р. відділи оунівських партизанів активізували свою діяльність, нападаючи на німецькі військові та господарські об’єкти (зрідка на підрозділи німецької армії) з метою забезпечити себе зброєю, амуніцією, одягом, продовольством і медикаментами.

Протягом 17-23 лютого 1943 р. неподалік Олеська відбулася Третя конференція ОУН(б) на якій було вирішено розпочати збройний виступ проти німців оунівською партизанською армією, що мала отримати офіційну назву Українська визвольна армія. Однак згодом цю назву відкинули, натомість від 15 квітня 1943 р. почали використовувати запозичену у отамана «Бульби» назву Українська повстанська армія.

Весна 1943 р., дозволила керівництву ОУН(б) на Волині та Поліссі активізувати формування повстанських структур. До перших сотень, створених С.Качинським і Г.Перегіняком, додалися нові відділи. Серйозно посилилися загони націоналістів за рахунок службовців української допоміжної поліції та господарських служб, які 15-20 березня 1943 р. організовано дезертирували від німців і частково перейшли в підпілля.

Початково всією діяльністю повстанських відділів керували військові штаби територіальних округів ОУН(б), а координував їхню роботу військовий референт ОУН(б) на Волині та Поліссі В.Івахів. Після його загибелі 13 травня 1943 р. в сутичці з німцями, Д.Клячківський реорганізував повстанські сили. Територіальні оунівські військові штаби були перетворені на штаби з’єднань підпільної армії. Наприкінці весни - влітку 1943 р. для повстанських з’єднань визначили чіткі територіальні межі їхньої діяльності, створили Групи УПА: “01” «Заграва» (центральна й північна частини Рівненщини та Пінщина); “02” «Богун» (південна Рівненщина, північна Тернопільщина та Славутівщина); “03” «Турів» (Волинська область, Берестейщина); “04” «Тютюнник» (Житомирська та північно-західні райони Київської області).

У липні 1943 р. Д. Клячківський сформував та очолив Головне командування УПА. Через місяць було створено штаб УПА на чолі з колишнім підполковником армії УНР Л.Ступницьким. З осені 1943 р. до роботи в УПА долучився Р.Шухевич із групою військових фахівців. Вони розпочали реорганізацію Повстанської армії. У листопаді 1943 р. було створено Головну команду УПА (ГК УПА) на чолі якої став підполковник Р.Шухевич та Головний військовий штаб (ГВШ), який з грудня 1943 р. очолив майор О.Гасин, а з січня 1944 р. майор Д.Грицай. До складу УПА було включено відділи створеної в Галичині Української народної самооборони (УНС), що посилило армію приблизно на 8 тис. чоловік.

Територія діяльності УПА була поділена на три Краї або Генеральні воєнні округи (ГВО): УПА-«Північ» (Волинь, Західне Полісся, Житомирщина, північно-західна Київщина), УПА-«Захід» (Галичина, Буковина, Закарпаття, Закерзоння), УПА-«Південь» (сучасна Хмельниччина, Вінниччина, західна частина Черкаської та Кіровоградської областей). ГВО поділялися на Воєнні округи (ВО).

Роль тилу (запілля) в УПА відігравала організаційна мережа ОУН(б), яка мала власну територіальну структуру, відповідала за постачання УПА, керувала своїми воєнізованими формуваннями – Самооборонними кущовими відділами (СКВ), займалася підготовкою молоді, мала систему медичної опіки – Український червоний хрест (УЧХ), а також Службу безпеки (СБ), що виконувала функції розвідки й контррозвідки.

Проблемою для істориків залишається визначення кількісного складу УПА. Доступні сьогодні документи дозволяють стверджувати, що особовий склад УПА з кінця 1943 і до середини 1945 рр. коливався в межах 20-30 тис. осіб з чисельною перевагою повстанських сил у різних регіонах у різний період. Очевидно, що не менше людей брало активну участь у підпіллі ОУН.

***

У лютому – березні 1943 р. починається активна збройна боротьба перших відділів УПА з німецькою окупаційною адміністрацією та поліцією. Мають місце напади повстанців на містечка Володимирець, Кременець, Дубно. Німецькі донесення з України повідомляли, що на початку березня 1943 р. відзначається розгортання і підготовка нових українських “націоналістичних банд” в районі Сарн, які складаються із загонів “чисельністю до 500 чоловік”. У цей же час розпочалося розповсюдження повстанського руху на південь від автомобільної траси Рівне – Житомир і систематичні напади на німецькі господарчі об’єкти й склади на просторі між Рівним і Новоград-Волинським, що на думку німецьких аналітиків свідчило про “створення запасів”.

Із середини березня 1943 р., у звітах німецької поліції безпеки і СД вказувалося, що діяльність “українських банд” охопила південну частину Рівненщини, Кременеччину та південну частину Волинської області. Протягом березня 1943 р. найзапекліші сутички з нацистами УПА мала на Луччині, Ковельщині, Горохівщині, Рівненщині, Кременеччині, Костопільщині, Сарненщині, Лановеччині й у Славутських лісах.

Протягом квітня 1943 р. протистояння між націоналістами й німецькою адміністрацією продовжувало посилюватися. Бої і сутички між УПА та німецькими силами безпеки точилися практично по всій території Волині. Один за одним у руках повстанців побували містечка Степань, Цумань, Горохів, Іванова (Янова) Долина, Ковель. Нацисти повідомляли, що «націоналістичні партизани атакують посеред білого дня, нападають на потяги, визволяють людей підготовлених для вивозу до Німеччини. У багатьох районах уже не існує німецької адміністрації, в районі Рівного спалено всі тартаки й убито близько 400 їхніх керівників і робітників». На весні 1943 р. у своєму листуванні гітлерівці зазначали, що вони не контролюють на Волині 75 % орних земель і втратили 52 % поставок худоби. Генеральний комісар Волині та Поділля Шьоне на початку травня 1943 р. наголошував, що в районах Горохів, Любомиль, Дубно, Луцьк, Кременець, повністю "панують націоналістичні банди" і далі вів: "Те, що тут відбувається, слід розцінювати як повстання". Згідно зі звітами ОУН і УПА, протягом квітня 1943 р. від рук повстанців загинуло 600 німців та їхніх союзників.

У червні 1943 р. ситуація для німецького окупаційного апарату та поліції на Волині й Поліссі ставала щоразу нестерпнішою. З німецьких звітів дізнаємося, що крупна “українська банда” захопила військові продовольчі склади в Шепетівці, що міста Горохів та Остріг з усіх боків оточені “великими групами банд”. З огляду на ситуацію, 7 червня 1943 р. німецьке командування розпочало масштабну аниповстанську операцію. 21 червня 1943 р. територія РКУ була оголошена “зоною антипартизанських операцій”. З липня 1943 р. до операцій проти УПА було залучено командувача всіма протипартизанськими формуваннями на Східному фронті Е. фон дем Баха-Зелевскі. У розпорядженні німецьких генералів було 10 тис. поліцаїв і жандармів, 10 батальйонів мотопіхоти (до 7 тис. осіб) з артилерією, 50 танків і бронемашин, 27 літаків, угорські частини та 5 бронепоїздів. Одночасно застосовувався терор проти цивільного населення. Було арештовано й 15-16 липня 1943 р. страчено українську інтелігенцію Рівного, Луцька й Кременця (понад 2 тис. осіб), згодом спалено цілі села: Малин, Уличів, Губків, Туличів, Абрамівці, Тарачин, Літин, Радовичі та інші.

Однак жорстокість викликала лише посилення опору. Якщо протягом липня 1943 р. УПА здійснила 295 атак на німецькі опорні пункти, 682 саботажні акції на залізниці, 119 нападів на господарські об’єкти, то наступного місяця – 391 напад на німецькі гарнізони, 1034 диверсії на залізниці, 151 атаку на підприємства. Повстанський рух також розширив свої географічні рамки. Влітку 1943 р. керівництво ОУН(б) розгорнуло в Галичині перші відділи УНС. Прагнучи запобігти поширенню повстанського руху, в середині літа 1943 р. гітлерівці перейшли до наступальних дій. У липні-серпні 1943 р. важкі бої УНС з німецькими каральними експедиціями мали місце поблизу містечок Турки, Коломиї, Сколе, Долина.

Під час боїв і сутичок з окупантами у червні–вересні 1943 р. загинуло 1237 українських повстанців і понад 3 тис. гітлерівців і їх союзників. 15 серпня 1943 р. Головне командування УПА оголосило себе єдиною законною владою на звільнених від німців землях, де створювалися «повстанські республіки».

Ситуація для підпілля суттєво ускладнилася з кінця осені 1943 р., коли до зони дії УПА почав наближатися фронт. Гітлерівці стягнули більші поліційні та жандармські гарнізони до міст і залізничних станцій, сконцентрувавши увагу на охороні комунікацій. Збір систематичних продовольчих контингентів із населення відновлювати уже не намагалися, лише час від часу каральні експедиції вдавалися до рейдів у сільську місцевість з метою забезпечити себе продовольством. У жовтні-листопаді 1943 р. відділи УПА і УНС мали 47 боїв із німцями, а відділи сільської самооборони – 125 сутичок. Повстанці знищили понад 1500 противників. Втрати УПА та УНС (без членів СКВ і мирних мешканців) сягнули 414 осіб убитими.

На зламі 1943-1944 рр. повстанські відділи опинилися у фронтовій смузі. Намагаючись вивести їх з-під ударів німецьких фронтових частин, ГК УПА 24 грудня 1943 р. затвердила “Тактичну інструкцію” згідно з якою на “німецькому фронті” слід було подбати про якнайбільше збереження всіх “фізичних, духовних і моральних сил і засобів нації для вирішального моменту боротьби”, а тому проводити лише самооборонні акції, уникаючи “зачіпних боїв” проти німців. При цьому підкреслювалося, що найголовніше, перезимувати без втрат.

****

Наприкінці 1943 р. в середовищі ГК УПА народилася ідея формування прототипу національного уряду у підпіллі. Весною 1944 р., під патронатом керівництва збройного підпілля, було створено ініціативний комітет на чолі з Л.Шанковським, який мав провести роботу зі створення понадпартійного органу для координації самостійницької боротьби. Підготовчу роботу завершили до липня 1944 р. Упродовж 11-15 липня 1944 р. поблизу с. Недільної на Самбірщині відбувся Великий збір Української головної визвольної ради (УГВР) на якому були присутні окремі представники інтелігенції з Центральної та Східної України та представники колишніх українських політичних партій, які діяли на території довоєнної Польщі. На ньому затвердили програмні документи УГВР: «Тимчасовий устрій УГВР», «Платформу УГВР» та «Універсал УГВР». Першим документом визначалася структура організації, повноваження її керівних органів, компетенція Великого збору, президії і президента УГВР, виконавчого органу УГВР – Генерального секретаріату, Генерального суду та Генеральної колегії УГВР. «Платформа УГВР» визначала основні ідеї, які окреслювали політичні та соціальні прагнення Визвольної Ради. «Платформа» проголошувала, що УГВР бореться за створення незалежної національно-демократичної держави із гарантованим народоправством, справедливим соціальним устроєм, забезпеченням свободи слова, совісті, зібрань, друку, рівність громадян перед законом, гарантування прав національним меншинам тощо. Загалом документ нагадував подібні декларації визвольних рухів різних народів світу.

На Великому зборі також затвердили уніфікований текст присяги вояків УПА, обрано голову Президії УГВР уродженця Полтавщини, колишнього члена Центральної Ради К.Осьмака. Членами Президії УГВР стали: В.Мудрий, І.Гриньох, І.Вовчук. Головою Генерального секретаріату УГВР і секретарем військових справ затвердили Р.Шухевича, генеральним суддею – Я.Біленького, секретарем закордонних справ – М.Лебедя, внутрішніх справ – Р.Волошина, бюро інформації – Й.Позичанюка.

Передбачалося, що частина членів УГВР відійде на Захід для забезпечення дипломатичної активності українського визвольного руху в світі, а частина залишиться на території України для керівництва боротьбою. Більшість членів УГВР залишились на території України і загинули або були арештовані радянськими спецслужбами.

Источник: Третя Українська Республіка


  • Картинка дня

все карикатуры

  • Главное

06.11.16 20:10
Наказание бывшего президента станет предостережением все последующим властям

Я не буду спокойно слушать обещания подчиненных продолжить следствие и дать результат через 2-3 года. Меня бесят ссылки на то, что Литва ВОСЕМНАДЦАТЬ лет расследовала убийства под Вильнюсским телецентром.далее

01.11.16 23:20
Электронные декларации не предмет для шуток

Если, к примеру, народный депутат не изменит наличие триллиона гривен наличных у себя дома, я вынужден буду открыть производство о неуплате им налогов в особо крупном размере, и ему придется сесть в тюрьму очень надолго.далее

01.11.16 22:26
Электронное декларирование только начало, а не конец процесса

Хочу подчеркнуть, что это завершение процесса электронного декларирования развеивает обвинения «записных» борцов с коррупцией, которые предсказывали отмену е-декларирования, уменьшение его объемов, закрытие, искажение результатов и т.д.далее

01.11.16 21:59
Я готов продемонстрировать имеющиеся денежные средства и ценности, которые задекларировала семья, а также все документы, которые свидетельствуют о легальности происхождения доходов

Декларацию Генерального прокурора должено проверять, при наличии обоснованных оснований, Национальное антикоррупционное бюро Украины, а также Национальное агентство по предупреждению коррупции.далее

Все главные события 

  • СМИ о нас

"Донбасс должен вернуться в Украину, а не Украина - на Донбасс" - Безсмертный

11.02.16 13:33Наше благополучие - это самая большая проблема Кремля. Когда там почувствовали и поняли, что украинец уже не вернется в империю благоденствия, начали войну.далее

Юра психанул, или Реформы – дело случая

06.07.15 11:09Ведь главное в том, что никаких партий у нас нет. За четверть века существования современной Украины брендированные партийные машины, готовящие политические кадры и из года год несущие всю полноту ответственности за них, так и не были построены.далее

 

Роман Безсмертный: «Мы живем на территории, где люди всегда стремились влиять на власть»далее

Роман Безсмертный: Рано или поздно Путин толкнет Лукашенко на войну с Украинойдалее

Роман Безсмертный: Я слишком хорошо знаю Петра Алексеевича и не верю, что он долго будет терпеть Луценкодалее

Юрий Луценко: Хочешь служить в милиции - марш в АТОдалее

Другие материалы раздела 

Транспортная компания ПАО Севертранс
Транспортна компанія ПАТ Північтранс

Создание сайта: Дмитрий Лимаренко
2013

YouTube Facebook
Загрузка

Магазин охотничьего и тактического снаряжения

Перепечатка материалов только при наличии гиперссылки на 3republic.org.ua




RSS