Третя Українська Республіка

http://www.3republic.org.ua/ua/ideas/11770


Сергій Грабовський. «Традицій підрізація» й українська ідентичність: думки з приводу

10:46 29.10.2013

«Традиційні цінності – це зона спогаду, ретро, пам’яті про обичаї, які канули в Лету. Які ніколи не стануть актуальними, слава Богу. Бо інші (не ерц-герц-перцні, а авангардні) люди дуже довго виборювали своє право на комфортне життя, на сексуальну ідентичність, на розкіш, на аборт, право не одружуватися, право не народжувати дітей, право жити окремо від стареньких батьків, право не цікавитися політикою, право мати секс до шлюбу, право жінок одягати штани і мати коротку зачіску, право на розлучення, право на невтручання у свій простір – усі ці важко здобуті права є всупереч традиції, і цим цінні. Я був учасником однієї фокус-групи в Університеті, і нас попросили експромтом придумати слоган для євроінтеграції. Мені спав на думку такий: подолай себе – стань європейцем». /ua/analytics/11659

Це – Остап Дроздов, львівський журналіст та публічний інтелектуал, улюбленець деяких редакторів та власників мас-медіа. Персонаж, якого нині дуже багато в інформаційному просторі країни і який виступає за подолання українських традицій та цінностей(особливо ненависне йому ХІХ століття) і прискорений марш до Європи та перелицювання українців на європейців.

Хтось сприймає палкі виступи Дроздова як одкровення; хтось шалено ними обурюється; а от мені особисто вони найбільше нагадують скетчі Михаїла Задорнова, російського наче-гумориста й імперського пропагандиста; тільки й різниці, що у Задорнова дурнями виступають американці, а у Дроздова – українці. У Задорнова ворог – Захід, а у Дроздова – Україна. («Я не хотів, не хочу і не буду хотіти жити в цій країні. Я в ній мешкаю через три причини: через безвихідь, через лінь щось кардинально міняти і через нестримне бажання насміхатися з України та українців» http://h.ua/story/39387/ ). А так – і стилістика мовлення, і рівень аргументації приблизно однакові.

А ще Дроздов наочно засвідчує, що немає нічого нового під Місяцем. Усе, на чому він робить наголоси, вже було. Он російський поет українського походження Володимир Маяковський майже століття тому гучно закликав «сбросить Пушкина з парахода современности». Агов, де ті пароплави? Хіба що в діснейлендах залишилися для розваги. А Пушкін – є і буде. Та й щодо подолання себе… Той самий Маяковський врешті-решт чесно визнав, що долав себе, наступаючи на горлянку власній пісні. І застрелився, бо не міг більше так жити. А Павло Тичина вивів афористичну формулу стосовно того, що пропонує нам Дроздов: «Традицій підрізація». Це – у вірші «Партія веде». А ще Тичина закликав бути «чужим і чуждим рідних бродів»…

Та невже ж справжній європеєць – це така собі «нова людина» комунізму?

З іншого боку, варто бути вдячними Остапу Дроздову за його невпинні наїзницькі вправи. Бо ж він мимоволі актуалізує купу питань, у тому числі й питання про значення традицій у модерному житті, про підґрунтя новацій, про межі і сенс нововведень тощо. А його відверта зневага до ХІХ століття («в європейське товариство модерних націй ХХІ-го сторіччя ми, боюся, в’їдемо на сільській фірі ХІХ ст.»…) спонукає вкотре згадати, чим же насправді було це століття в житті українців і які його уроки ще й донині незасвоєні чи засвоєні лише частково нами.

Нагадаю: у ХІХ столітті українці створили практично всі складові модерного національного проекту, і передусім – новітню літературну всеукраїнську мову. ХІХ століття – це часи Котляревського, Каразіна, Боровиковського (якому Пушкін дав «добро» перекладати його вірші українською), Гулак-Артемовського, Шевченка, Драгоманова (класика європейської соціології, між іншим), Подолинського, Желябова і Перовської, Кибальчича і Степняк-Кравчинського (українці-народовольці поставили російське самодержавство на грань падіння, прагнучи демонтувати імперію і створити на її місці вільний «Загальноруський союз»), Куліша, Лесі, Франка, Павлика, Пулюя, Старицького, «України ірреденти» і «Самостійної України», НТШ і «Братства Тарасівців», «робітничих союзів» і політичних партій, це століття перекладу Морачевським Євангелій українською, - перекладу, визнаного Російською академією наук найкращим перекладом на слов’янські мови… Можна, звісно, бачити у цьому столітті тільки вози, тільки загальні глупство та нікчемність. А можна бачити реальну історію з її реальними подіями і (дозволю собі вжити украй нетолерантний зворот) не оббріхувати Україну.

Хоча чи тільки ж Україну? «Чим далі ми від віку ХІХ, тим ясніше видно, який він був великий, той ХІХ… Особливо в сфері духовній, в геніальних творіннях літератури. Коли порівнюєш, на ХХ сторіччі не можна не помітити тінь виродження й деградації. Література втрачає своє здоров’я, свою духовну вершинність. В дрібнодухості декадансу це виявилося найрізкіше, але не тільки в ньому, на жаль… Першинство здобула наука-техніка. Але вона без душі. Гіпертрофований мозок. В семимиллі її стрибків є щось нездорове, щось є від енергії божевілля. Є таке поняття: активна несвобода. Пушкіну цензор щось забороняв, але Пушкіну не пропонували переробляти написане або співати комусь дифірамби (як ми нашому батькові вусатому)». Такий запис 21 вересня 1968 року зробив у щоденнику Олесь Гончар. Можна, звісно, пхикнути: ото, класик соцреалізму, провінційний белетрист; а можна замислитися над контекстом, у якому народилися ці слова. За місяць перед тим радянські війська вдерлися до Чехословаччини, поховавши утопію «соціалізму з людським обличчям», а західна молодь за ідейної підтримки більшості поетів та прозаїків паралельно з тим змагалася головним чином у битті вікон у «буржуазних кварталах» та жбурлянні пляшок із «коктейлем Молотова» у вітрини супермаркетів. Водночас над світом повисла (особливо густа у ті місяці) тінь ядерної війни, в якій наука могла винищити життя… То ж тривога Гончара була зовсім небезпідставною. Та й сентенції стосовно «дрібнодухості декадансу» видаються актуальними аж понині, чи не так?

І, до речі, «право на невтручання у свій простір» у сучасній Європі наразі майже втрачене. «Приватне – це політичне!» - під цим гаслом радикальний фемінізм та активісти ЛГБТ-спільноти добивають усталені норми, які свого часу дозволили усталитися європейській цивілізації. Як єхидно зауважив знаний російський неомарксист Борис Кагарлицький, «перетворення приватного на політичне, політизація особистого життя – це вкрай реакційна тенденція, бо повертає нас у додемократичні часи… Деполітизація приватного життя – це прогресивна програма, бо державу не повинно хвилювати, хто, як і з ким спить, а програма ЛГБТ запрошує державу в ліжко. Їхня програма – «Поверніть державу в ліжко!». Тільки якщо раніше воно лізло перевірити, чи не займаються в ліжку мужолозтвом, то нині воно лізе в ліжко, щоб перевірити, чи правильно там займаються мужолозтвом. Це повернення до дикунських уявлень і руйнація базових понять демократії». http://politikan.com.ua/2/6/1/67522.htm То, можливо, не у всьому українцям слід долати себе? Може, вони в чомусь не такі вже й нікчемні та провінційні?

Але головна проблема в іншому. Насправді Європа історично – та Європа, яка зуміла небезпідставно стати лідером світового прогресу і задати системи цінностей модерного суспільства, – це ефективне поєднання традиції з новацією, це, на відміну від Євразії (Візантія-Росія-СРСР), розвиток «угору», а не «вшир», це цивілізаційне підґрунтя у вигляді римського права, християнської традиції та етнонаціональної визначеності – і багато чого іншого. А ще Європа здатна включити певні шари «фольку», тобто того, що у нас виявляє себе на практиці у загальній любові до борщу, пісень та козацької героїки, в об’єднуючий чинник нації та складову модерного життя; власне, нікому, хто мандрував європейськими країнами, не треба спеціально розповідати про вплітання «фольку» у життя наймодерніших «сітізенів»; і робиться це далеко не тільки задля залучення туристів, а й для власного задоволення учасників дійств та їхніх земляків. Ні, звісно, і в Європі наявні діячі, які на смерть б’ються із традиціями, ба більше – оголошують ледь не всі народні традиції «духовною основою фашизму». На щастя, в Україні до того, щоб оголосити такою основою борщ і пампушки, ще не додумалися…

Отож у «сухому підсумку» маємо своєрідне «завдання на завтра»: знайти форми і способи використання українського «фольку» як інтегративного чинника модерної української ідентичності, органічно поєднати традицію та новацію в українській культурі, поставити на місце нинішніх постмодерних хунвейбінів та зупинити «традицій підрізацію», яка насправді вигідна лише Кремлю та олігархам. І при цьому, ясна річ, не скотитися у «шароварщину», до того ж зазвичай украй безграмотну: скажімо, червоні шаровари – то насправді вбрання турецьких артилеристів, а зовсім не запорозьких козаків…



Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на www.3republic.org.ua